Надруковано в часописі "Чорноморсько-Каспійський регіон", №1, 2006 рік.

І.В.Діяк
Радник Президента України, головний радник голови правління НАК "Нафтогаз України", Генеральний секретар Національної газової спілки України

"Газова війна": ландшафт після битви

На війні як на війні, тож після "газової" атаки на Україну верховний головнокомандувач Росії Владимир Путін нагородив державними орденами головних її учасників – главу  "Газпрому" Олексія Міллера та його прес-секретаря Сергія Купріянова. Саме вони були найактивнішими героями пропагандистського "реаліті-шоу" із закручування газового крану на українському кордоні. Разом з тим ці нагороди вочевидь треба розглядати як заохочення до наступних "бойових дій", бо на теперішню пору російським імперіалістам так і не вдалося досягти стратегічної мети – встановлення повного контролю над українською газотранспортною системою. Тим часом, поки на "першому українському газовому фронті" спостерігається нетривале затишшя, газпромівські штабісти, активізувавши свої дії на білоруському, молдовському та вірменському напрямках, продовжують системну і послідовну реалізацію імперського плану із захоплення газотранспортних систем прилеглих країн. "Газпром" діє за відпрацьованою схемою: спочатку оголошує про підняття ціни на газ, а згодом пропонує тій чи тій країні в обмін на її газотранспортну систему зберегти ціни на прийнятному рівні. Проте цінові поступки "Газпрому" завжди тимчасові, а для їх пролонгації висуваються нові й нові вимоги. Показово, що Росія застосовує подібну тактику навіть до Білорусі – її найпослідовнішого політичного союзника та, навіть, учасника “єдиної союзної держави". Про наміри продавати газ своєму сателіту "а цінами, що відповідають європейським", "Газпром" офіційно оголосив відразу після завершення президентських виборів у Білорусі.  Як варіант, Білорусі пропонувалося передати під газпромівський контроль потужності "Белтрансгазу", котрим до країн Європи транспортується 15 мільярдів кубометрів російського газу. Ця обставина є найкращою відповіддю на заяви представників так званої "української" опозиції, котрі під час українсько-російської газової війни закликали "брати приклад з Білорусі, дружити з Росією і тоді буде дешевий газ". Білорусі дружба з Росією не допомогла. Це ще раз підтверджує правильність української позиції –  передача української газотранспортної системи під контроль "Газпрому" навіть не може бути предметом будь-яких переговорів. Бо саме підконтрольність української газотранспортної системи українській державі дозволяє протидіяти тиску російської газової монополії. Але ми маємо усвідомлювати, що Росія не тільки робитиме все для повернення свого контролю над газотранспортними системами пострадянських країн, але й прагнутиме розширити цей контроль на європейські країни. Зокрема, нещодавно глава "Газпрому" Олексій Міллер в ультимативній формі застерігав Європу від протидії його компанії у просуванні на європейські ринки та погрозив ЄС можливою переорієнтацією на інші ринки.

Щоб розкрити причини українсько-російської "газової війни" та розглянути можливі кроки зі зменшення енергозалежності нашої держави, маємо пригадати події початку 2005 року.  У травні 2005 року представники російського "Газпрому" спочатку звинуватили Україну в крадіжках газу, а вже у вересні запропонували викупити "порожні" газосховища. Мовляв, вони все одно простоюють. Ці події і стали прелюдією до майбутнього протистояння, пов’язаного із прагненням "Газпрому" перебрати контроль над українською газотранспортною системою. А вже наступним кроком стала відмова поставляти Україні природний газ в оплату за надані послуги з транзиту за ціною 50 доларів США за 1000 кубометрів. І це при тому, що таку ціну на газ в оплату за надані Росії транзитні послуги було встановлено з урахуванням принципів та вимог міжурядових угод, що вона визначалася міжурядовими протоколами у 2002—2005 роках. Мало того, за умовами довгострокового контракту така ціна на російський газ мала зберігатися для України до 2009 року. Це було обумовлено Доповненням № 4 до Контракту між «Нафтогазом України» та «Газпромом» про обсяги й умови транзиту російського газу через Україну в 2003 - 2013 роках від 21 червня 2002 року. А натомість Україні в ультимативній формі було запропоновано нову ціну – спочатку 160 доларів за 1000 кубометрів, а згодом і 230. До того ж голова правління "Газпрому" Міллер одразу проголосив, що Росія як плату за газ за новою ціною замість фінансових коштів готова отримати право власності на газотранспортну систему України.  Саме це й було головною метою Росії, тому представники України під час переговорів з російською стороною до останнього намагалися зберегти наявні домовленості.

Мабуть, недарма побутує вислів, що з Росією можна домовлятися, та не можна домовитися. Правдивість цього вислову була ще раз підтверджена у перші дні 2006 року, коли Росія, незважаючи на чинні угоди, на чверть (або на 120 мільйонів кубометрів на добу) зменшила поставки російського природного газу в газопроводи України. Зазначу, що з восьми основних газопроводів, якими подавався газ до України (транзит до європейських країн і Туреччини, газ для України в оплату за транзитні послуги), подачу газу було зменшено за трьома напрямами. Зокрема, через газовимірювальну станцію Суджа постачання було зменшено з 45,8 мільйона кубометрів до 11 мільйонів на добу, через станцію Сохранівка - з 45,7 мільйона кубометрів до 6 мільйонів на добу, через станцію Валуйки - із 51,3 мільйона кубометрів на добу до нуля. Це могло завдати сильного удару по забезпеченню газом Харківської, Луганської, Донецької та Дніпропетровської областей, де зосереджено найбільш енергоємні підприємства важкої промисловості (хімічні, металургійні) та значна частина населення країни. Тим часом основні запаси газу в українських підземних сховищах (80 відсотків) були зосереджені на заході країни, що свідчить про цілеспрямованість планованого удару, адже переорієнтувати роботу магістральних газопроводів із традиційного напряму зі сходу на захід на зворотний напрям технічно складно. Тож спланована напередодні виборів в Україні енергетична катастрофа у східних областях була відвернута лише завдяки кваліфікованій роботі наших газотранспортників. До речі, якби не масована інформаційна кампанія в засобах масової інформації, то ніхто в Україні і не помітив би, що склалася критична ситуація.

Однак організаторам енергетичної катастрофи не вдалося зірвати святкування Новорічних свят, «заморозити» населені пункти, спровокувати незадоволення людей та зупинити промислові підприємства, більшість з яких має безперервний цикл виробництва. Не вдалося розбалансувати і роботу газотранспортної системи України шляхом зриву транзиту до країн Європи. Хоча звинувачення в цьому на адресу нашої країни навіть випереджали обмеження поставок газу з Росії.

Отже можна вважати, що атака на Україну готувалася в газпромівському штабі заздалегідь і розгорталася за пунктами визначеного плану. Про це свідчать численні факти. Наприклад, цілком очевидно, що одним із пунктів цього плану було формування міжнародної думки про Україну як про ненадійного партнера у транспортуванні природного газу до країн Європи. І це незважаючи на те, що протягом десятиліть Україна ніколи не допускала зриву російських поставок до Європи через свою територію. Показово, що одночасно з цими звинуваченнями Росія наголошувала на необхідності будівництва газопроводів, альтернативних українській системі (Північноєвропейський газопровід у Балтійському морі, друга нитка "Голубого потоку" в Чорному морі, розширення газотранспортної системи в Білорусі, що тепер належить "Газпрому"). До того ж звинувачення у крадіжках газу не підкріплювалися конкретними фактами. Наприклад, ще на початку травня 2005 року було розпочато пропагандистську кампанію стосовно «крадіжки» 7,8 мільярда кубометрів російського газу з підземних газосховищ України, хоча це цілковито не відповідало дійсності, і вже 10 червня 2005 року "Газпрому" були надані документи, де містилися дані про обсяги газу, який зберігається в Україні. Фахівці "Газпрому" побували з перевіркою на самих сховищах і там також жодних проблем не виникло. Мало того, під  час переговорів 14 червня 2005 року заступник голови правління "Газпрому" Рязанов навіть підписав акт звірки про наявність у підземних сховищах України газу ВАТ "Газпром". Але у своєму прагненні дискредитувати Україну в очах європейських споживачів як газового транзитера Москва не зупинялася ні перед чим, тож у липні 2005 року до цього підключився президент Росії В. Путін, котрий у черговий раз заявив, що Україна "тирить газ" та у якості прикладу навів той само штучно спровокований скандал із «крадіжкою» російського газу з підземних сховищ України. Зазначу, що це було сказано через кілька тижнів після того, як "Газпром" не тільки в офіційних документах зняв усі питання, а й ухвалив рішення про продаж цього газу компанії "РосУкрЕнерго".

До того ж Росія, атакуючи Україну, не забувала про "фланги" та встановлювала свій контроль над газопроводами, якими транспортується середньоазійський, зокрема, туркменський газ.  Деякі західні ЗМІ зазначали, що для Росії встановлення монополії на транзит середньоазійського газу є навіть важливішим питанням, ніж власний газовидобуток. Бо Росія добре розуміла, що для створення штучної енергетичної кризи в Україні, окрім припинення російських поставок, необхідно відсікти поставки газу з Туркменистану. Адже сама можливість постачання туркменського газу в Україну прямо залежить від можливості його транзиту через Узбекистан, Казахстан і Росію. З цією метою наприкінці 2005 року російський «Газпром» законтрактував можливі обсяги поставок через газотранспортні системи Узбекистану і Казахстану. Після цього можливість транспортувати до України закуплений у Туркменистані природний газ стала напряму залежати від бажання Росії. "Газпром" скористався тим, що вразливим місцем газотранспортної системи "Середня Азія - Центр" є її недостатня пропускна спроможність - лише 42-44 мільярди кубометрів на рік. Тож після того, як НАК "Нафтогаз України" уклав із Туркменистаном угоду про поставку в Україну 41 мільярда кубометрів туркменського природного газу за ціною 50 доларів за 1000 кубометрів у першому та 60 доларів — у другому півріччі 2006 року, Росія у свою чергу уклала з тим само Туркменбаші угоду про постачання їй 30 мільярдів кубометрів у 2006 році за ціною 65 доларів за 1000 кубометрів. Таким чином, враховуючи російський монопольний контроль над газотранспортними магістралями, Україну було позбавлено можливості отримувати туркменський газ. До того ж не секрет, що такі політичні союзники Росії, як Узбекистан, у питаннях транспортування природного газу, по суті, виступають як місцеві відділення російського "Газпрому". Отож, склалася така ситуація, що навіть за наявності угоди про закупівлю газу в Туркменистані ми, на жаль, не маємо жодної можливості доставити його до свого кордону без згоди на це з боку Росії.

Вочевидь, саме з цієї причини Російська Федерація відмовляється ратифікувати договір до Європейської енергетичної хартії, адже за цим документом Росія повинна була б забезпечити безперешкодний і недискримінаційний транзит будь-якого іноземного газу через свою газотранспортну систему. Тобто, таким чином було б ліквідовано російську монополію на транзит середньоазійського газу до Європи.

Але якщо РФ не бажає ратифікувати цей договір, то, може, питання транзиту врегульовано в рамках СНД?  Ратифікація Росією договору до Енергетичної хартії справді зняла б чимало питань, проте Росія навіть сьогодні мала б надати свою згоду на транзит туркменського газу до України, оскільки в міжурядовій угоді від 4 жовтня 2001 року "Про додаткові заходи щодо забезпечення транзиту російського природного газу по території України" чітко зафіксовано: "Російська Сторона гарантує транзит середньоазіатського природного газу для газопостачання споживачів України, здійснюваний на контрактній основі між господарюючими суб’єктами, по території Російської Федерації в обсягах, що визначаються на основі щорічних Міжурядових протоколів на відповідний рік на умовах, аналогічних умовам транзиту Українською Стороною російського природного газу до Західної Європи" (стаття 2). Як ми знаємо, Україна свої зобов’язання виконує - російський газ справно надходить до Європи. А де ж український газ із Туркменистану?  Тож висновок очевидний, що Росія не ратифікувала договір до Енергетичної хартії з тієї причини, що транзитна монополія РФ на шляху із Середньої Азії до Європи дає змогу Росії не лише диктувати умови транспортування газу (а це прямо впливає на кінцеву ціну газу), а й висувати політичні вимоги за право користування газотранспортною системою. Разом з тим, ми бачимо, що Росія не бажає дотримуватися й чинних українсько-російських домовленостей. Не бажає тому, що розуміє: при постачанні туркменського газу Україна зможе вистояти проти цінового диктату "Газпрому" та його зазіхань на газотранспортну систему України. Саме тому "Газпром" доклав усіх зусиль, щоб зірвати поставки туркменського газу до України. Глава "Газпрому" О. Міллер декілька разів їздив до Ашгабада на зустрічі з Туркменбаші і, врешті-решт, ці вояжі досягли своєї мети. Ось цитата з офіційної телеграми заступника голови правління "Газпрому" О. Ананенкова від 3 січня 2006 року: "У зв’язку з укладенням контракту між ТОВ "Газекспорт" та ДК "Туркменнафтогаз" 29 грудня 2005 року на закупівлю туркменського газу, з 1 січня 2006 року газ туркменського походження не постачається для споживачів України".

Іншими словами, російська сторона довела до відома Києва, що перекупила в Туркменистану закуплений нами раніше газ і тепер чекає від України згоди на російські цінові умови. Або, як варіант, "Газпром" заявив про готовність повернутися до питання створення консорціуму з управління українською газотранспортною системою.  Крім того Москва прямо давала зрозуміти, що коли Україна захоче звернутися до Стокгольмського суду з приводу порушення "Газпромом" своїх зобов’язань, які витікають із Доповнення № 4 до Контракту про обсяги й умови транзиту російського газу через територію України у 2003-2013 роках від 21 червня 2002 року, то транзит закупленого Україною газу з Туркменистану до українського кордону буде заблоковано. Якщо ж врахувати, що у домовленостях із Росією, дію яких ми могли відновити у Стокгольмському суді, йшлося про постачання до України за ціною 50 доларів за тисячу кубометрів лише 25 мільярдів кубометрів російського природного газу, тоді як із Туркменистану ми мали отримати 41 мільярд кубометрів, то стане зрозуміло, що це неодмінно призвело б до енергетичної кризи в країні. Власне кажучи, на створення такої кризи в Україні й були зорієнтовані цілеспрямовані дії Росії. Передбачалося, що тоді Україна швидше погодиться на російські пропозиції стосовно передачі права власності на газотранспортну систему та підземні сховища газу, на що ми не погоджувалися протягом усіх 15 років незалежності. Але, на думку російських стратегів, болюча енергетична криза посеред січневих морозів повинна була примусити Україну поступитися своїм суверенітетом. Саме тому українські урядовці й порушили питання про необхідність звернення до держав-гарантів, котрі підписали Меморандум про гарантії безпеки України у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Пункт 3 цього документа забороняв державам-гарантам, серед яких, до речі, була й Росія, вдаватися до економічного тиску, щоб підпорядкувати своїм інтересам суверенні права України. На жаль, Україна цим правом не скористалася.

Упевненість Росії у можливості досягнути задуманого базувалася ще й на тій винятковій ролі, яку природний газ відіграє в економіці України. Його частка у структурі споживання первинних енергоносіїв надзвичайно висока – 41-45 відсотків. Для прикладу, це вдвічі більше, ніж в Європі, та втричі, ніж у світі. Тож у 2005 році Україна спожила 76,64 мільярда кубометрів природного газу, що значно більше, ніж у багатьох європейських країнах. Для порівняння: Франція за той само період спожила 48 мільярдів кубометрів, Іспанія - близько 30, а Польща - майже 13 мільярдів. І це зважаючи на те, що кожна з цих країн має близьку до України кількість населення і значно вищі обсяги промислового виробництва. Однак в Україні промисловість надзвичайно енерговитратна. Споживання природного газу на одиницю ВВП у нас у три і більше разів вище, ніж у Західній Європі. Тому власного видобутку природного газу, котрий становить 20 мільярдів кубометрів, Україні не вистачає. В газовому балансі держави близько 70 відсотків становить імпорт, і весь він надходить із території Росії незалежно від країни свого походження. Достатньо сказати, що через територію Україну до Європи транспортується до 120 мільярдів кубометрів російського природного газу, тоді як до однієї лише України – 58-60 мільярдів. Третє місце у світі за обсягами імпорту газу і шосте за обсягами споживання - це про Україну. І саме на цій слабкості України вміло грає Росія. І буде грати доти, доки Україна не зменшить споживання газу до розумних меж. Тож із цієї причини також Україна фактично не мала можливості опиратися російським пропозиціям стосовно нових умов поставок газу в оплату наданих Україною транзитних послуг, запропонованих представниками  "Газпрому" 3 січня 2006 року. Бо, не зважаючи на міжнародну підтримку, Україна мала обмежені варіанти вибору: або замерзнути взимку (січневі морози сягнули мінус 30 градусів!), або погодитися на ціну у 230 доларів за тисячу кубометрів газу, або — на постачання природного газу через посередника "РосУкрЕнерго".

Складалося враження, що Україна у "газовій війні" з Росією має більшу підтримку від міжнародної спільноти, ніж від представників деяких “українських” політичних сил. Те саме можна сказати і про деякі "українські" ЗМІ, котрі висвітлювали конфлікт із проросійських позицій. Тим часом зовсім іншою була позиція російських ЗМІ, причому не тільки тих, які входять до імперії "Газпром-Медіа" (а це телекомпанії НТВ, НТВ+, ТNТ, 5 радіостанцій, видавничий дім "7 днів", кіностудія імені Горького, ряд газет, в тому числі й "Известия"), а загалом усіх, адже під час "газової війни" для них існувала лише офіційна російська точка зору. Роз’єднаність українського суспільства також дуже зашкодила під час переговорів. Позиція деяких політичних сил також послаблювала позиції України під час переговорів. Наприклад, представники Партії регіонів, вдаючи із себе найбільших патріотів і критиків газових угод, звинувачували український уряд у тому, що він не вміє домовлятися з Росією та створює спільне підприємство з непрозорою компанією-посередником. Та пригадаймо, що після того, як посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін поправив Віктора Януковича - мовляв, "не треба гарячкувати" - Партія регіонів про непрозору структуру посередника більше не згадувала, а тим часом Антимонопольний комітет України, очолюваний кандидатом у депутати від Партіїї регіонів Костусєвим, попри непрозору структуру, дав згоду на діяльність «Укргазенерго» на українському газовому ринку. Але таку позицію Партію регіонів та деяких інших політичних сил навряд чи можна назвати патріотичною.

На мій погляд, якби Україна мала вибір, то не пішла б на підписання таких угод. Однак унаслідок цілеспрямованої російської операції вона опинилася на межі енергетичної катастрофи і змушена була погодитися на російські пропозиції. Це до певної міри нагадує нашу давню історію, коли у 1665 році гетьман Брюховецький у Москві був примушений укласти так звані Московські статті - договір, котрим була закінчена інкорпорація України до складу Московського царства і розтоптані вільності держави Богдана Хмельницького. Власне кажучи, і сьогодні російська політика переслідує аналогічну мету. Дестабілізація України, створення енергетичної кризи та соціального напруження є кроками в намірах Росії обмежити просування НАТО і ЄС на схід кордонами колишнього СРСР. А саме відродження Росії в Москві розуміють винятково як встановлення її беззаперечного домінування на колишніх радянських теренах. Відтак будь-які спроби захищати національні інтереси України в Москві неодмінно характеризувалися як антиросійські, а друзями вважалися тільки ті, хто погоджувався на російські вимоги. Але мене дивує те, що серед українських політиків знаходиться стільки охочих допомогти Росії поставити український народ на коліна. У найгостріші моменти газової кризи ця п’ята колона так заходилася критикувати дії України, що ми виявилися нездатними протиставити російському консолідованому тиску свою рішучу єдність. Тому хотілося б, щоб наші народні депутати брали приклад з депутатів російської Держдуми, які, попри політичні суперечності між різними політичними силами, ніколи не перетворювали національні інтереси Росії на предмет торгу. Тим часом деякі народні депутати у той час, коли країна перебувала на межі енергетичної катастрофи, насамперед переймалися наданням державного статусу російській мові. Показово, що російська атака насамперед спрямовувалася на східні російськомовні області України, а представники п’ятої колони "проявляли розуміння" до російської позиції та пропонували передати Росії вітчизняну газотранспортну систему або ж здійснювати управління її роботою спільно з "Газпромом". Адже саме цього й домагалася Росія весь цей час.

До речі, у самій Москві постійно відкидають пропозиції іноземних корпорацій стосовно отримання доступу до нафтогазових родовищ Росії. Там справедливо вважають їх головним національним багатством, від розумного користування котрим залежить сьогодення й майбутнє нації. Таку само роль для українського народу відіграють нафто- і газотранспортні системи. Віддавати їх будь-кому було б злочином проти свого народу, адже ми і без того залежні від поставок вуглеводнів з Росії. І якщо до всього Росія ще й отримає контроль над нашими трубопроводами, Україна миттєво перетвориться на такий собі колоніальний домініон. Тим часом взаємозалежність наших країн (України від російського газу, а Росії від української газотранспортної системи) змушуватиме обидві країни шукати взаємоприйнятний компроміс.

Те, що Україна вистояла у зимовій "газовій війні" та, на відміну від інших пострадянських країн, зберегла повний контроль над своєю газотранспортною системою можна було б вважати перемогою, якби не загроза нової російської інвазії з новими погрозами підняти ціни на газ. Адже у середині квітня цього року глава "Газпрому" Міллер заявив, що "ми прийдемо до того, щоб в Україні були європейські ціни на газ” та знову запропонував "адаптувати економіку України до нових цін дуже простим і зрозумілим способом, базованим на домовленостях про створення газотранспортного консорціуму". Якими ж у цій ситуації мають бути дії України?

Говорячи про газотранспортний консорціум, Росія має на увазі встановлення контролю над існуючими українськими потужностями. Україна на це не піде, а натомість пропонує продовжити співпрацю зі створення консорціуму, який передбачає будівництво нової нитки газопроводу від східного до західного кордону України, що дасть змогу до 2013 року збільшити обсяги транзиту газу через територію України на 20-30 мільярдів кубометрів на рік. Тим паче, що рада учасників консорціуму уже висловилася за розширення ГТС України у напрямку Новопсков - Ужгород (Україна) від пункту Александров Гай, що на кордоні Росії з Казахстаном.

Що стосується цінової ситуації, то сьогодні, коли на Україну не тиснуть морози, уряд має визначитися із наступними діями. На мій погляд, зважаючи на взаємозалежність України і Росії, урядам обох країн потрібно повернутися до чинних напрацювань та принципів, закладених у міжурядових угодах від 18.02.1994 року, 22.12.2000 року та 04.10.2001 року. Україна, як і раніше, має взяти на себе зобов’язання гарантувати надійність транзиту російського газу до країн Європи і Туреччини, а Росія має гарантувати транзит до України природного газу, закупленого в Середній Азії. Адже угоди від 4 січня 2006 року були де-факто укладені на корпоративному рівні як наслідок відвертого тиску та економічного шантажу з боку і ВАТ "Газпром", і російського уряду. До того ж вони суперечать наявним міжурядовим договорам. Зокрема, основні економічні показники, обсяги транзиту російського газу територією України, гарантії, умови (ставка, форма оплати, інше) та обсяги, інші показники транзиту середньоазіатського газу територією РФ повинні бути визначені в Міжурядовому протоколі на 2006 рік. Саме такі протоколи ми укладали щорічно і повинні продовжити цю практику. Переговори з РФ для цього потрібно вести в межах комісії "Ющенко - Путін". Водночас ми повинні активніше доносити до країн ЄС свою позицію стосовно тиску на Україну з боку Росії, яка використовує своє монопольне становище з постачання енергоресурсів. А під час ведення переговорів з Росією бажано максимально залучати фахівців міжнародних енергетичних організацій (секретаріат Енергетичної хартії, МЕА), оскільки протистояти узгодженій позиції європейців, як свідчить досвід газової блокади України у січні 2006 року, Москва і «Газпром» не можуть.

Україні справді складно протистояти не тільки економічному тискові Росії, але й інформаційному. Тим паче, що навіть російський президент Путін не гребує будь-якими методами, якщо стоїть завдання дискредитації України як партнера в газовій сфері. Наприклад, під час зустрічі із журналістами в Москві 30 січня 2006 року та під час офіційного візиту до Чехії в лютому 2006-го Путін заявляв про щорічні дотації Україні в обсягах 3—5 мільярдів доларів через занижену ціну на енергоресурси порівняно з ринковими цінами.  Останнім часом ми справді не чинимо гідної відсічі в інформаційній війні, яку проти нашої держави веде Росія. Бо, не зважаючи на те, що це та інші твердження російських високопосадовців не відповідають дійсності, їх досі можна зустріти на сторінках світових ЗМІ та почути з вуст лідерів інших країн, зокрема цю тезу слідом за Путіним повторив італійський прем’єр Берлусконі. Тим часом проведені розрахунки свідчать, що насправді внаслідок дії для Росії пільгових умов транзиту та зберігання російського газу на території України не Росія дотує Україну, а навпаки. Наприклад, у 1993-2005 роках сума недоотриманого Україною прибутку від заниження тарифів на транзит російського газу через Україну становила 25 мільярдів 792 мільйони доларів (або близько 2 мільярдів щорічно). Значними також є втрати України від застосування пільгових тарифів на закачування, зберігання та відбір російського природного газу з підземних сховищ у 1995-2005 роках - за цей час загальна недоотримана Україною виручка від роботи ПСГ становила 1 мільярд 390 мільйонів. А з урахуванням втрат Росії від реалізації природного газу для споживачів України в 1993-2005 роках підсумкові втрати України становлять 21 мільярд 565 мільйонів доларів, або 1 мільярд 735 мільйонів доларів на рік. Отже, це чітко доводить, що не Росія дотує Україну, а навпаки Україна Росію.

Тим часом деякі політичні сили продовжують обіцяти "манну небесну" у разі приєднання України до Єдиного економічного простору. Зокрема, апологети цього об’єднання заявляють, що в рамках ЄЕП ціни на енергоресурси будуть єдиними для чотирьох держав. Наскільки такі заяви відповідають дійсності, можна бачити на прикладі сусідньої країни. Оголошене збільшення ціни на газ "до європейського рівня" для учасниці ЄЕП – Білорусі – є найкращою відповіддю ці "прогресивні" твердження. А якщо проаналізуємо підготовлені в рамках ЄЕП проекти міждержавні угоди, зокрема, документ під назвою "Галузева угода в сфері газу, з тарифної політики (внутрішня, транзитна та експортно-імпортна), щодо правил доступу до послуг природних монополій, включаючи основи ціноутворення", то побачимо, що ціни на газ всередині ЄЕП встановлюватиме "ринок" (і це за відсутності конкурентного середовища та за умови російського контролю над середньоазійським газом), тоді як ціни на послуги з транзиту мають бути жорстко регламентовані. Для України, яка транспортує до Європи левову частку російського газу, такий підхід є неприйнятним та й просто економічно невигідним.

Стосовно шляхів забезпечення енергетичної безпеки держави, то одним з них якраз є розвиток взаємовідносин із Туркменистаном. Причому, працюючи над новим довгостроковим договором з Туркменистаном, Україна, з метою зменшення кінцевої ціни середньоазійського газу, має брати максимально можливу участь у видобуванні газу на території Туркменистану та в розвідці вуглеводнів в інших країнах-постачальниках. Крім того, зважаючи на недостатню пропускну спроможність газопроводу "Середня Азія - Центр" (41-42 мільярди кубометрів на рік), потрібно запропонувати Туркменистану свою участь у будівництві нового газопроводу за оптимальнішим маршрутом або ж узяти участь у модернізації чинної системи. Водночас маємо нарешті усвідомити, що, незалежно від відносин з Росією газової кризи, мусимо щоденно працювати над зменшенням споживання природного газу нашою економікою. Насамперед нам потрібно поступово відмовитися від використання дорогого імпортного газу там, де можемо перейти на вітчизняне паливо. Зокрема, на вугілля, яким Україна забезпечена на 400 років уперед. Наприклад, у країнах Євросоюзу в місцевій теплоенергетиці замість газу для опалювання широко використовують буре вугілля, торф тощо. Хіба ми багатші за ці країни, щоб спалювати так багато газу? За умови припинення розкрадань, енергозбереження, ощадливого ставлення до природного газу, ми можемо зменшити потребу України в цьому виді палива до 50 мільярдів кубометрів на рік. Половину з цього обсягу ми можемо видобувати самостійно, а решту імпортувати. А для зменшення залежності України від монопольного російського постачальника ми повинні шукати альтернативні джерела закупівлі газу та маршрути його транспортування. Одним із таких варіантів може стати наш спільний із Грузією та Євросоюзом проект з побудови газопроводу для транспортування газу із Каспійського регіону до країн Східної та Центральної Європи. Ось за таких умов енергетичні кризи остаточно відійдуть у минуле, що істотно зменшить спокусу використовувати поставки енергоресурсів для наступу на суверенітет України.